Мені сьогодні наснився дивний сон. Я навіть не впевнена, що це дійсно був сон…
1988 чи 1989 рік. Я на якомусь шкільному виступі, сиджу в глядачах і спостерігаю, як на сцені виступаю я, тільки мала. Подивилась – ну цікаво, десь так, як переглядати сімейний альбом чи домашнє відео, якби воно в мене було. Під час концерту розговорились з жіночкою поряд, вона розказувала що не вдалося нічого дізнатись про її батька, заарештованого і засланого кудись… І я ні з того ні з сього почала їй казати, що знаю, що буде далі. Що в 1991 Союз розвалиться, що спершу будуть дуже скрутні часи, а потім стане легше, що навіть розсекретять деякі архіви, що я навіть дізналась про долю свого прадіда… Ну й так далі.
А потім концерт закінчився і до мене підійшла я. Як до знайомої, так наче це я була моєю мамою. Підійшла й питаю, чи сподобалось як я виступала. І от в цей момент я розумію, що маю отой єдиний шанс щось сказати собі, колишній… Задумалась. Те, що цікаво знати маленькій мені, доросла вже не пам’ятає. А те, на що я тепер вже маю відповіді, маленька я не спитала. Сказала їй тільки: «Не метушись марно. Все в тебе врешті буде гаразд. Буде в тебе два сина і чоловік, з яким не занудишся» :)
Прокинулась з цікавим відчуттям, наче це був не сон, а насправді. І подумала, може це тому я й знала завжди, що будуть в мене двоє хлопчиків? Але цікаво те, що мені не було чого собі сказати. Може це й називається "я не шкодую ні про що з того, що було в моєму житті"
