Стежка

А що тепер? Тепер Кермен

Наприкінці вересня. Крим. Гори. Вдруге вдало.
Тільки на цей раз повніше. Пішки з Бахчисараю. До нашого Мачу-Пікчу :)

Листя таких кольорів, що не сфоткати: червоне, зелене, жовте, помаранчеве, непередаване. Легка дорога. Біле каміння.
«Мамо, а чому так гарно?». По камінчику на курганчик.
Вічуття «на краю», долання. Перехоплені погляди. Ранкові тумани.

Шипшина, терен.

Психоделічні читання Прохаська на два голоси... Тільки що дримби бракувало.

Втикання у виднокіл і спів – дивна суміш повстанських пісень і героїчних радянських… під гитару, тамбурини, маракаси… і просто одностайно а cappella – щось неймовірне... Малий грає на губній гармошці або відбиває долонькою по коліну ритм.
Якби мали вдосталь води – неперервно пили б каву чи мате. Натомість – заповнити час збиранням недоречного тут шмаття цивілізації.
Стоптати черевики, в друзки, як у казці.

(this photo by jiraf_f. Other - by me)
Клуб анонімних алкоголіків в поїзді додому… «Мені звуть Васька, мені 27 років (майже вже), я – алкоголік…» І розказати про себе щось важливе… Ну нехай – мені не вперше, в мене усі злами на поверхні… колишні, а те, що зараз відбувається – ще в слова не складається. Так, коли розумієш, що потроху наближаєшся до якогось правильного відчуття життя, але ще не усвідомлюєш його. Цікаво слухати інших… Кого що торкнуло, зрушило… Як революція змінила щось для кожного. І повітряні кулі… І дитяче не вміння купити хліба. Спітнілі долоньки. Розділитися на балакучих і слухаючих. Як завжди… А хочеться чути тих, хто мовчить.
Зупинка на мосту над Дніпром. Нічні вогні Дніпропетровського Мангеттену. Нічні спонтанні вафлі :)
Ранок. Київ.

Передчуття

На дворі ніч, а сон усе не йде.
По стелі бігають чужих тіней уривки
І напакований в кутку чекає беґ...
І світ просотаний передчуттям мандрівки

На дворі осінь, сіє дрібний дощ.
Без парасольок в мокрому взутті
Ми зайдемо в кав'яреньку удвох,
де терпкий чай - тепло в передчутті

І ось уже на мить тобі здалось,
Що осінь і дорога не остання...
І непомітно перетвориться твоя
Самотність на передчуття кохання...

Гроші нічого не варті

Мега-проект президента Ющенка http://pravda.com.ua/news/2008/9/22/81639.htm
"...кошторис меморіалу – 748 мільйонів 853 тисячі гривень. Ці гроші передбачається витратити на зведення меморіального знаку жертв Голодоморів та будівництво музею..."
Сходіть сюди http://donor.org.ua/ і запитайте себе скільки дитячих життів ми НЕ ВРЯТУЄМО задля пам`яті тих, хто помер 75 років тому?
Для порівняння:
Бюджет на ремонт центральної районної лікарні сільського району на рік - 30 тис гривень.
Вартість будівництва протитуберкульозної лікарні на 500 ліжок - близько 10 млн.гривень.
(взято у galimsky)

Я за те, щоб пам'ятати, але чи самими меморіалами тримається пам'ять?

Ранок мав би бути іншим

коли в місті твоєму п'ятий день поспіль дощить
і сонця, як не чекаєш, немає зовсім
як би важко тобі не було в ту мить
стань сонцем

Понеділок – хороший день

Понеділок. На роботі. За вікном дощ. І начебто навіть працюється, але відчуття, що життя якесь неповне, усе наростає :) Саме час втікти деінде в обідню перерву…
І я втікаю… Золоті Ворота, Ярославів Вал, Володимирська…

Життя:) таке різне…

Не відкриваю парасольку. Вона так і пролежить весь день у наплічнику.
Інша справа – капюшон. Навушники у вуха і загородитись від сторонніх звуків.

Сьогодні скрізь трапляються дуже гарні люди. Ніколи не думала, що зважусь фоткати людей просто в метро, на мобілку…

І незрозуміло навіщо – якості ніякої, але чомусь хочеться зберегти настрій цього понеділка, такий легкий посеред дощів, в передчутті золотої осені…

Цієї осені парасольки непотрібні :)

Дощ

- Що ти робиш в цей вечір у великому місті?
- Та начебто нічого. Просто слухаю дощ.

Вечірній мультик

Ізба-цірульня

Усі тварини змінюють хутро – линяють навесні, а на зиму навпаки – «лохматость повышается». Життя в гармонії з природою вимагало від первісної людини також заростати шерстю на зиму, щоб не мерзнути в люті холоди. Але людина сучасна може дозволити собі не дотримувати цього правила. Навіть більше – деякі товариші на зиму відчувають нагальну потребу скинути зайвий баласт…
Ось один такий:

Усе просився: «Підстрижіть мене! Ну підстрижіть мене… Воно мені все заважає…» Не зважаючи на те, що мені дуже подобається довге волосся, ну хоча б просто наявність волосся ;) доводиться часом погоджуватись на ці провокації… Зрештою, це його голова і йому вирішувати ;) І ось власними руками... Цього разу, щоправда в чотири руки з fekla_fekla, за допомогою машинки і фотоапарату:

Проміжні варіанти були дуже стильні, ми усе намагались спинитись на півдорозі ;)

Ну хоч би чубчик залишити :)

Ні, не дався. Довелося зрізати все на корню, хоча, звісно, придушити б його за таке… :)

І ось цей пост – така собі мстя за те, що тепер мені півроку доведеться спостерігати, як оце все відростає ;)

хайка чи хокку

Осінь-праосінь...
Як там живе сусіда?
Не знаю зовсім.

(с) Мацуо Басьо

П'ятивірш японці називають "танка" (дослівно "коротка пісня"). Тривірш - поетична форма, що виділилась з п'ятивірша. І носить назву "хайку".
П'ятивіршем танка в європейців називається тому, що складається з п'яти ритмічних відрізків (колонів), які класично розташовані в такому порядку: 5-7-5-7-7 складів - усього 31 склад (японською мовою! Ми можемо творити трохи вільніше).
Перша частина "короткої пісні" (5-7-5) по-японськи називається "хокку" (дослівно "початкова фраза"), а друга частина (7-7) - "агеку" ("завершальна фраза").
В японській поетичній антології VIII ст. "Манйосю" зустрічається танка, початкову фразу якої склала одна людина, а завершальну - інша. Такий спосіб створення п'ятивіршів згодом набув широкої популярності і поступово тривірш-хокку став самостійною поетичною формою. Але відтінок незавершеності так і лишився притаманним цій формі, особливо у жанрі "хайку". В становленні останнього, набутті ним тих рис, які в основному характеризують цей жанр і сьогодні, головна заслуга належить Мацуо Басьо та його учням.
…отже, вступна частина «танка» - то є «хокку», але таж частина як окрема поетична форма – то вже «хайку» …

Термін "хайку" був запроваджений лише в другій половині XIX століття Масаока Сікі.
У XVI-XVIII ст. існувало два терміни - "хокку" (це справді були перші три рядки танка, писаного двома авторами) і "хайкай" (це були, як правило, курйозні або гумористичні тривірші, кількість складів у яких збігалася з "хокку" - 5-7-5: саме майстром "хайкай" був попередник Басьо (якому, до речі, він присвятив кілька своїх віршів) - поет XVI ст. Матасунага Тейтоку). Таким чином, тривірш, який писався як окремий твір, визначався як "хайкай", а тривірш, який писався як початок до колективного танка, - як "хокку".
У XIX ст. Сікі об'єднав ці два терміни, винайшовши сучасне визначення жанру - "хайку".
(взято звідси)

Не хочу йти на батьківські збори, тягну час :)

Сьогодні треба було купити малому осінню взувачку, то дорогою додому зробила невеличке коло. Під дощем. Мала з собою парасольку, але навіщо вона, коли вересневий дощ, ще такий теплий і м'який. Осінь. Це мій час :)

Ну коли ще в тролейбусі можуть їздити отакі мужички "в самом расцвете сил", в дбайливо сплетених мамою теплих светриках ;) (мамою, бо я не уявляю собі дружину, що може сплести чоловікові такого светрика :))

Днями мені кілька мудрих жіночок зробили зауваження, що не годиться ходити в кедах в таку пору. Вони не розуміють, що я їх зараз навмисне вдягаю, бо щороку хочу відчути оте "холодно в кедах, но это фигня".

Сьогодні мама дорікала мені, що я ходжу без парасольки.

Дивний в мене зараз час... Так і стояла на порозі мокра з черевичками для сина, слухаючи мамине "Навіщо ж так мокнути" :)

легко ловлю осінні настрої

Ти не знайшов про неї в словнику,
І жодної статті у інтернеті.
Все доведеться вчити самому,
Робити дослідні зразки, експерименти

Й записувати висновки в журнал.
І помилятися, і будувати все з руїни.
Гіпотези несправджені лежать
Між препарованих уламочків таїни.

Напишеш три томи енциклопедій,
Та не наблизишся до відправної точки.
Але одного разу скажеш все що треба
Одним маленьким хайку в три рядочки.

Крестились готы...

Крестились готы...
В водоем до плеч
Они входили с видом обреченным.
Но над собой они держали меч,
Чтобы кулак остался некрещеным.

Быть должен и у кротости предел,
Чтоб заповедь смиренья ни гласила...
И я кулак бы сохранить хотел.
Я буду добр. Но в нем пусть будет сила.

Е. Винокуров

Безсовістний PR

Є в мене один товариш :) фотки якого мені дуже подобаються, але через якусь внутрішню сором'язливість він не викладає їх ніде, крім одного фотосайту.
І ось, днями fekla_fekla вдалось неймовірне - вмовити викласти дещо в жж, сподіваюсь, що це не останній фотопост. А втім, дивіться самі: ось тут.
(Ну, ви ж розумієте, що будь-якому автору цікава думка глядачів...)

* * *

Мы полукровки,
больные детки.
У нас нет ниток,
но есть иголки.
Пусть мало лета,
но чтоб настолько...
Нас пожалеть бы,
но это больно.

Шульга

На мишці відмерзає права рука. Тому я її ховаю у довгі рукава светра, або плутаю у коси, або засовую під колінку, щоб відігрілася. А мишку беру в ліву руку.
Доволі зручно.

Опитування

Читати в метро з україномовного ЖЖ любить всього 5 осіб:


Решта:
а) не мають метро;
б) не вміють читати;
в) свій варіант.

(не хочу переходити зі свого базового акаунту, навіть заради такого змістовного опитування)

з-під землі

Щоразу в метро читаю одну й ту саму фразу і досі не знаю, що вона означає:
НЕПРИТ  УЛ  Я  ТИСЯ

Але вже здогадуюсь...

step 10

Знайди десять відмінностей:

1988-1998-2008
Цікаво, чи матиму нагоду продовжити ;)

Форум

Щойно з Форума. Їхати туди на один день - це тортури :) Весь час випробовуєш себе на розрив :) Хоча надвечір вже потомились від переміщень і натовпів.
Дякую nashe_lito за ранкову каву одразу на пероні, за чудову компанію, за неймовірних балерин - це просто коллапс мозку. Намагалась зняти на відео, але з мобілки надто погана якість, ті, хто бачив - зрозуміють...


Львів перенасичений людьми, але прикольними людьми.
Сподобався Прохасько, я його таким і уявляла. Дримба - це круто. Взагалі маю купу невпорядкованих вражень...


А книжок, виявилось, купила не так багато... Але нести було важко ;)


Треба їхати хоча б на два дні...
Вцілому мені сподобалось, шалено :) Недарма я три роки так туди прагнула.

Ура!

Дякую всім за підтримку впродовж цих трьох днів! Ми всіх перемогли! Отже не дарма :)

Інерція

Зараз в метро безсоромно роздивляюся як люди вдягнені. Светрик, вітровочка, джинси і... сандалі. Навесні зовсім інакше - важкі чоботи, джинси, футболка - а куртка вже в руках. Навесні повільно роздягаються, восени - до останнього тягнуть аби не вдягнутися.

Осінь, осінь. Люблю. Тільки вона завжди приносить мені якісь зміни - коли накраще, коли як. Тому з першими прохолодними ранками, завмираю в передчутті...

Втома

Фізично відчувати втому мозку. Тобто працює голова, а втомлюється вся тушка, до крепатури.
В такі вечори добре напиватись в хорошій компанії ;) Але я ще не заробила на це.
Вже настає той переломний момент, коли стає не важливим результат, а просто хочеться до фінішу.
Добряче рятують люди, співпрацювати з неприємними людьми було б несила. А так, можна жити, - коли стає зовсім складно, починаємо сміятись...
Лишився один день.
(Сама не розумію, коли тут пишуть про роботу, але просто зараз ні на що окрім роботи немає сил.)

The Large Hadron Collider

Перший кінець світу я пережила у 1994 році. Вже не пам’ятаю хто його обіцяв, але всі всерйоз чекали. Ми всім класом пішли прогулювати уроки і все чекали коли небо звалиться на землю…
З тих пір я вірю тільки в один кінець світу, який настане колись. Тільки для мене. Раптом (нещасний випадок) або довгоочікувано (старість, тяжка хвороба), але настане.
Ну добре, якщо цей день останній, чи передостанній… Що маю?
Хочеться почати з головного, але як зрозуміти що головне…

Друзів маю – щирих, справжніх, яким можна серед ночі зателефонувати і прийдуть… можу назвати на імена. Знайомців цікавих багато, деякі з часом можуть перейти у друзі. Ворогів, здається, також є… хоча це слизьке питання. Думаю, багатьох дратує „дєвочка-без-проблєм”…

Сім’я в мене хороша. Звісно, зі своїми прибабахами, але ж вони є в кожній сім’ї.

Спершу моєю сім’єю були тільки батьки. Точніше – батько і мати, бо з кожним з них я спілкуюсь по-різному. З батьком – про роботу, професійну діяльність. З мамкою – переважно про людей і стосунки між ними. З дитинства мамка з моїх слів знала всіх моїх друзів, більшість знає особисто.

Потім з’явилась сестра, Феклуша, тобто тоді вона ще не була Феклушею але тепер я сприймаю її тільки так. З тих пір я стала старшою, завжди мала собі компанію. Потім на якийсь час ми розминулись в зацікавленнях, але тепер знову зійшлися. І мені це дуже приємно, тому що з нею цікаво. Час від часу ми ходимо з нею гуляти в місто, на променад :)

Але потім в моєму житті з’явився Сьо. Мені складно про нього щось говорити, тим більше писати. Тому що я вже не до кінця усвідомлюю де закінчуюсь я і починається він. Він з дитинства хотів робити іграшки і він їх робить. Він грається. Мені подобається його ставлення до життя – не зважати на дрібниці і цінувати важливе, мені цікаво з ним, він багато чому навчив мене. Особливо у ставленні до людей. Він не дозволяє мені зупинитись. Іноді ми „выпьем хересу и потолкуем” :) Якби мені треба було винести з оточеного облогою міста найцінніше – я б винесла Сьо.

В мене є Федько. Хоча мені якось дивно це так казати. Бо цей хлопчик від самого народження дуже самостійний. „Сам по себе мальчик, свой собственный”, може справді справа у імені. Його характер так само помітний з перших місяців, до нього складно застосовувати слово „виховання”, бо все це полягає тільки в тому, що я просто трохи намагаюсь його чомусь навчити, але він сам вирішує що із цим робити. Мені дуже цікаво яким він виросте.

В мене є мій дім. Ми всі живемо разом – шестеро душ на три кімнати. Нам не тісно, бо ми не сваримось. Але кожному хочеться мати закуточок, де можна побути самому. Тому ми іноді заговорюємо про те, що треба будувати собі хату. Але поки що далі мрій це не зрушилось. Мені дуже подобається, коли до мене приходять друзі. Особливо, коли це не заплановано: „А пішли до мене в гості! – А пішли!”. Дуже люблю, коли до мене на день народження друзі приходять без запрошення.

Мені подобається моя робота. Так, як казав Гоша з одного відомого фільму „За то, что когда я туда прихожу, там начинает вертеться то, что без меня не вертелось”.

Ще в мене є уривки творчості – купка віршів, трошки гітари, трошки малювання, декупажу і декору (зовсім трошки, тут мені до Феклуши не дотягтися), трошки шиття-вишивання, ось ще трошки спробувати фотографію. Взагалі – отак воно ї є – всього потрошку, нічого конкретного :) Але щось тай й має бути…

Що я ще маю – подорожі. Маю завдяки Сьо, він показав мені море, гори, він дав відчути трасу. З тих пір я не боюся опинитись у незнайомому місці сама й без грошей. З тих пір я взагалі мало чого боюся. Звісно, я встигла побачити не багато, але я змогла багато чого відчути. Тільки завжди хочеться більше – ще стільки місцинок куди варто потрапити!
Дуже хочеться кудись поїхати на веліках, на декілька днів, але це так, поки що теорії, бо хочеться і з малим, але неясно поки що як...

Оце все згадується, коли думаю про останній день життя, але є ще щось, важливе, але таке про яке складно говорити, складно формулювати, та я спробую…

Я свого часу займалась когенераційними установками. Це будь-які установки для виробництва електроенергії – наприклад дизельні міні-електростанції, але в яких і теплова енергія, що утворюється також на пропадає, а її використовують, наприклад, для опалення.
То в людей так само.
Всі люди різні, всі думають по-різному, відчувають по-різному, по-різному люблять, по-різному не люблять… Одні тримають в собі, другі – виносять назовні. Одним хочеться тепла, а інші згорають не в змозі поділитися тим теплом, що мають…
Як хочеться бути такою когенераційною установкою – виробляти свої кіловати енергії, а надлишок тепла не скидати у космос, а віддавати тим, кому це потрібно… Адже, як правило, потрібно віддавати не так багато. Зрештою, просто не треба бути байдужим. Іноді достатньо просто поговорити, щоб відігріти. Буває, що треба більше. Так мені сподобалось як у Вєллєра про майора Звягіна – де він допомагає іншим зрушити з місця, змінити себе і своє життя, буває іноді людина сама усвідомлює, що треба щось змінити, але що саме – зсередини не видно або бракує рішучості. Головне тільки не покинути на півдорозі… Тому що „мы в ответе за тех кого приручили”. Звісно, слово не зовсім те, але коли ти береш на себе частинку відповідальності за чиюсь долю, ти вже не маєш права покинути…

І ще кілька історій про останній день…
В мене був однокласник. Андрій. Тихий, спокійний хлопчик, добре вчився. Дуже сором’язливий. Скільки років ми вчились разом, я майже з ним не розмовляла – мені просто було не до того, була ж іще купа знайомців. Я тоді ще була зовсім дурна, в око часто впадали яскраві особистості, а замкнених і тихих я тоді ще не вміла розговорити. Це тільки потім зрозуміла, що за зовнішньою яскравістю (та яскравою зовнішністю :)) може бути така порожнеча, що прямо засмоктуватиме своїм вакуумом, проте тихий і замкнений світ може бути таким безкраїм… Все. Після 9-го класу я пішла зі школи, а у 18 років Андрій помер. Раптово, випадково. Ми з ним провчились разом в одному класі 5 років, але я не пам’ятаю жодного разу, щоб ми з ним говорили…
А з Федьком в садочок ходить одна дівчинка, ми якось розговорились з її мамою… В дівчинки мав би бути старший брат, десь мого віку, але в 15 років він помер. (Майже так само як Андрій – впав, забив спину, лікарі сказали „Грійте!”, а через кілька місяців хлопця не стало). В жінки було двоє синів і старший помер в 15 років, то коли вона дізналась, що вагітна, вирішила залишити дитину, хоча їй було вже добре за 40, і народила дівчинку…

Я не боюсь смерті. Навіть якщо завтра. „Жизнь прожита не зря”, хоча я знаю, що багато ще можу зробити в цьому житті, в мене ще достатньо тепла, аби роздавати його жменями :) А коли роздаєш, воно повертається з лихвою… Я боюсь тільки дожити до того часу, коли можу пошкодувати, що досі не померла…

В мене сьогодні дуже складний день... потримайте за мене кулачки

"Минута рекламы... А теперь - о погоде..."

Дощ. Перший цьогорічний осінній дощ в Києві.
Дощі викликають суперечливі відчуття. Іноді хочеться забитись в свою нірку, закутатись у пледик по самі вушка і дрімати, то вихоплюючи свідомістю уривки фраз зі світу навколо, то провалюючись у нереальні, беззмістовні сни… Але останнім часом частіше хочеться вхопити велику парасольку, взути черевики, що не промокнуть хоч цілий день калюжі міряй… і ходити вулицями, розглядаючи дерева, будівлі, обличчя перехожих, дихаючи вологим повітрям, під шурхіт крапель і шин…
Дощ ніколи не був перешкодою. Дощ - це майже розмова зі світом...

Доречі, наприкінці тижня буде відчутно холодно +12…+14 вдень – це вже зовсім не літо. В Києві дощитиме, у Львові дощів поки що не обіцяють, але вдягайтесь тепленько, щоб на Форумі не померзнути :)

Амелі

В к/ф "Амелі" багато цікавих моментів, кадрів-картинок... Але початок фільму можна дивитись окремо, просто як кліп. Спершу - титри, де малинка з пальців, вишеньки... А далі мене дуже приваблює оце: "він любить: оце, оце і оце. Він не любить: те-то, те-то і те-то..."
Коли дивилась цей фільм, я ще не мала жж і отієї графи в юзерінфо "зацікавлення". Тепер, при нагоді я можу серед них вибрати про себе "вона любить: оце і оце". Бракує тільки того, чого "не любить". Може підкинути упорядникам жж таку думку?

А що б ви туди написали про себе? Які, скажімо, три речі ви дійсно не любите в цьому житті?

Що робити із тим, коли складне видається простим?

За місто

Велосипед... Це не транспортний засіб, це не розвага. Це маленьке щастя, це воля, яка до пори стоїть в кутку, але тільки-но ногу в стеремена... і вже ніщо не спинить :)

Ловлю літо за хвостик, здається що кожний день останній. А потім - задощить, а потім - зима...
Що може бути краще - ввечері мчати дорогою за місто. Так, щоб вітер грався волоссям, щоб присвистував у кульчиках на стрімких поворотах :)

Що може бути краще - їхати полем, тихим, спокійним, коли м'яке повітря саме наповнює легені... Коли небо такого кольору, що не відвести очей... А потім сидіти на березі річки, слухати плескіт води, дивитись як пропливає баржа, шугати комарів...
...
І їхати додому, коли вже сутеніє. Не вдивлятись в камінці, ямки, горбочки - просто довіряти дорозі.
Наближається прохолода, свіжість навколо... але дерева ще утримують тепло дня. Отак їдеш полем - море свіжості, а раптом вскочиш поміж дерев - і так і огортає теплом, наче хтось м'яко обіймає за плечі :)
І цвірконики співають, і хочеться довго-довго стояти так - слухати і дивитись... на поле, на небо, на рожеве місто, підсвічене вечірніми вогнями... бачити перші зірки і відчувати... фізично відчувати як свобода розливається по тілу, наповнює кожну клітинку... І тоді розумієш - що зможеш усе, що все здолаєш!

І нехай весь світ зачекає :)

Орелі

Закінчується перший тиждень осені. Народ роз'їхався хто куди - хто в Крим, хто у Львів... Хто не роз'їхався, ті розбіглись на фестивалі - Рок Січ, Ту Стань!.. А ми потрапили на дитячий етнофест "Орелі" в музеї Гончара.


"Дело мастера Бо..." :)

Фестиваль маленький і ми були, фактично, тільки на початку - перші півдня. Ідея дуже хороша - роблять там усілякі іграшки - ляльки-мотанки, килимкові іграшки, кукурудзяні, глиняні, різні трищітки й стукалки. Багато цікавого. Майстер-класи проводять, що зробили, тут же й продають.


З чого роблять коней? - зі шкарпеток ;)







А потім, дорогою додому прогулялись через парк Слави. Там будівництво - меморіал пам'яті голодомору має бути, але ми спершу подумали, що житловий будинок і навіть не здивувались... Зараз можна очікувати чого завгодно...

Анонс

Мабуть підкоригую плани на вихідні, щоб потрапити на
Всеукраїнський дитячий фольклорний фестиваль "Орелі"

6-7 вересня 2008 року
з 11-ї до 19-ї години
в Українському центру народної культури
"Музей Івана Гончара"

Глиняні та дерев'яні іграшки, солом’яні й кукурудзяні ляльки, народні ігри, пісні й танці допоможуть дитині відчути гармонію світу в Українській Традиції. Дорослі й малі матимуть змогу доторкнутися до традиційних ремесел, побачити обряди, пов’язані з основними етапами формування та соціалізації дитини. Батьки та вихователі зможуть довідатися про альтернативні методики виховання задля позбавлення дітей шкідливих впливів сьогодення.

Прикмета

Якщо гості прийшли до тебе ввечері просто випити чаю із аґрусовим варенням, але прихопили поляризаційні окуляри і дозиметр… :) то знай, що тебе неминуче чекають віддзеркалювач з фольги, hruśka, червоні вогні і надто коротка ніч :)

Від чуття

Відчувати життя - це коли в світі, країні, на роботі ще де-небудь зовні відбуваються якісь значні події, а ти цим не переймаєшся... Десь чуєш, усвідомлюєш, але воно не хвилює. Бо хвилює інше - щось важливіше :)

Спробувати нове. Відображати свої думки не звично лінгвістичними, а, скажімо, візуальними засобами, принаймні спробувати. Це дуже дивно, незвично. Так ніби випадково віднайти в собі якийсь новий орган чуття - раптом відчути смак, або із заплющеними очима пізнавати світ одними кінчиками пальців...

Останні світанки

Казали ж - не зарікайся... ;)

(дякую 104_km за передумови, а fekla_fekla і особливо ereb_randir за подальші поради)

Pixar

У Pixar був такий коротенький мультик про шахи. Осінній парк, старенький дід, шах, мат... Люблю потрапляти в ці декорації. Подобаються ці дядьки, що в парку в шахи грають. Це щось справжнє :) Не знаю на що вони грають зараз, але взимку - на горілку... холодно ж бо :) Нє, вони таки кльові ;)

1 вересня

З тих пір, коли самій не треба ходити на навчання, люблю коли 1 вересня в мене вихідний або відпустка. Подобається дивитись як першачки йдуть до школи, святкові і з квітами... Не знаю чому, просто подобається.
Шкода сьогодні рано їхала на роботу, не зустріла жодного першокласника.