Інформаційна доба

З нашого життя дедалі швидше почали зникати знання, притому, що інформації стає навпаки усе більше. Просто не встигаємо опрацювати наявну інформацію і перевести її в знання, вибудувати світогляд. Мізків не вистачає на те, щоб переписувати з ОЗУ в ПЗУ... Інтуїтивно відчувається в цьому небезпека, але ще точно не ясно, яким боком це все вилізе.

Цікаві думки знайшла тут:
Приватность – это вчерашний день. Какая может быть приватность там, где мы уже расследуем преступления до их совершения. Презумпции невиновности уже нет потому, что само это понятие теряет смысл. В ту же дыру проваливается право не свидетельствовать против себя (мы свидетельствуем против себя совершая платежи, покупая билет на поезд, проходя через турникеты и т.д. и т.п. и по нарастающей). Свидетельствуем против себя задолго до предъявления каких либо обвинений. С непрерывным увеличением детализации. Лишаемся возможности что-то скрыть, не говоря уже о возможности лгать в свою защиту или защиту своих близких. Кто может представить общество, в котором человек лишён возможности соврать?

:)

"Ребенок, лет двух с половиной, ходил за бабушкой и гундел "Молись и кайся, молись и кайся...".
Бабушка легковерная, мол, устами младенца глаголит истина, бегом в церковь.
Покаялась, причастилась, вернулись домой. А там ребенок к ней в ноги бросается с криками "молись и кайся". Бабушка в шоке.
Вечером, когда приехала мама, застала дома бабушку с сердечным приступом и скорую помощь. Ребенок продолжал повторять "молись и кайся".
Только мамская интуиция помогла определить, что дите просит поставить ему мультфильм "Малыш и Карлсон". Что и было немедленно сделано.
Ребенок удовлетворенно замолчал, врачи скорой покинули квартиру в неимоверном ржании."
http://jaerraeth.livejournal.com/316522.html

Дівочі радощі або Як Світ зробив мені подарунок

Захотіла купити собі для занять майочку. Футболка - незручно, хотіла саме майку. Під сині штанці. Останнім часом колір для мене грає визначну роль. Так от, їду в маршрутці і думаю: під сині штанці майка має бути або чорна, або біла... або якась блакитненька. Чорну не хочу - затемна, білу теж - не люблю білий одяг, лишається блакитна. Так, треба знайти блакитну... тільки не холодного кольору, не бірюзову, а кольору літнього теплого неба, таку блакитно-фіолетову... Отак от розмалювала собі в подробицях і думаю - ні, не може такого бути, щоб усе співпало - і колір, і фасончик, і щоб довжина не до пупка, а нижче... Забагато хочу.
Але на удачу зайшла в SELA і дивлюсь - є :) Точно така, як замовляли :) Ще й купила зі знижкою на честь дня св. Валентина. Отак от :)
Дякую, Світ!

Досліди

Днями в новинах почула прекрасне "...утримання школяра коштує державі дешевше ніж утримання дитини в дитячому садочку..." Можна більше нічого не казати про те, навіщо дітей тепер віддають в школу в 6 років.

Ось, дивіться краще як мої мужики топили яйко, спершу в прісній, а тоді в солоній воді

Трохи про свободу

Normal
0
21


false
false
false







MicrosoftInternetExplorer4






/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:"Обычная таблица";
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-parent:"";
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:10.0pt;
font-family:"Times New Roman";
mso-ansi-language:#0400;
mso-fareast-language:#0400;
mso-bidi-language:#0400;}

Мені пощастило зустрітись з дуже вільною людиною. Більш того, мені пощастило бути поруч, жити разом. Але коли ми тільки познайомились, я одразу відчула оце право на внутрішню свободу настільки сильно, що й собі захотілось звільнитись… Тож я почала вчитись. Несвідомо, звісно.

Я відчувала, що знайшла, знайшла «своє» і дуже не хотіла втратити, тому намагалась поводитись дуже обережно. Я розумію, що вільну людину не можна обмежувати, бо вона інстинктивно починає звільнятись.  Але бути поруч і не обмежувати – дуже складно, навіть не дією, а самою лише своєю наявністю. Тому я довгий час жила з відчуттям, що усе тимчасово, що все ось-ось закінчиться. Він просто поїде далі, як було раніше.

Але час минав, він начебто нікуди не збирався тікати. Я почала звикати. Почали з’являтись різні обмеження: і для мене, і для нього. Деякі з них були приємними, з іншими – доводилось миритись.

Якось стало зрозуміло, що свободи відчутно поменшало. І тоді захотілось повернути собі це відчуття, але не різко обриваючи зв’язки, а поступово випростуючись, де це можливо.

Так ми тепер і крутимось, відпускаючи один одного по черзі на свободу, до півночі обговорюючи неузгодженості, які неминуче виникають. І мені здається, що стосунки від цього стають глибші і більш щирі.

Коли не прив’язують, а навпаки відпускають – хочеться повертатись, а не тікати. Але весь час обережно, з острахом зруйнувати, балансуючи на лезі…

Мабуть так.