Кундера, українці і пам'ять

Бачила Чехію.
Читаю Кундеру.

Ще коли була там, усвідомила багато аналогій, між Чехією і Україною. Історичних моментів, світосприйняття...
Тільки чехи вже добре розуміють власну історію, тримаються за цілісність свого народу і розбудовують державу, а ми поки що розгублено знизуємо плечима...
Настільки розгублено, що навіть проект "100 визначних українців" для нас є суперечливим: кого вважати українцем, хто народився/жив/працював для Неньки?; герої захіної України не є героями для східної і навпаки... Та й історії власного народу не знаємо. Якщо якесь прізвище й чув на уроках ще в школі, то що це за людина була і чим займалась, залишається в тумані...
"Все это было бы смешно, когда бы не было так грустно". Ще кілька років тому мені такі прізвища, як Мазепа, Петлюра, Бандера - були синонімами, тобто я однаково мало знала про кожного з них, що вже говорити про визначення кращих із кращих.
Тому може для інших країн такий проект був розважальним, то для нас - необхідним. Народ з амнезією. Треба трохи впасти в транс і згадати власне минуле...
Савік Шустер в своїй програмі спитав: "Чи потрібна вам сьогодні правда про Голодомор?" Авжеж потрібна. Нам тепер вкрай потрібна правда, про все. Про нас, бо ми так мало знаємо... І зараз, бо коли ще? Поки ще є ті люди, які хоч щось пам'ятають, і вже є ті, хто зможе почути.
От якби дати кожній бабуні з ясною головою комп з інтеренетом - нехай поширює спогади... але ні, пам'ять так просто не повертається, тим більше пам'ять народу. Треба приходити до стареньких, сідати затишно, пити чай і повільно, крок за кроком згадувати минуле. Із сотнями подробиць :) а під час війни на весіллі була, плаття собі таке пошила, це тепер купляють, а раніше шили собі самі, матерію на нього таку хорошу купила в Житомирі, саме туди до родичів їздила, а двоюрідний брат із сусудом, ой таких гарний хлопець був, усе сміялись...
Добре пам'ятаю, як в дитинстві ми з бабою багато говорили про минуле, з дідом теж, але менше, він більше бачив, тому й мовчав... Про війну, про післявійни, як німецький полон відробляли, хто повернувся. Трохи й про довоєнні роки, дід розказував як його батька забирали, як зерно під гноєм ховали, який голод був, коли коней до стелі стайні підв'язували, аби не пали, бо орати не буде як. Що дід, що баба - молодші діти і сім'ях, в кожній по чотири дитини і всі вижили, вже потім війна своє забрала. А ще дід якось показував хату куркуля, за яку всю сім'ю розкулачили і пустили етапом в Сибір - так, сарайчик, тільки що дах бляшаний... і ще дорогу, в яку людей закатували, так що їдеш тою дорогою, а з землі руки-ноги стирчать...

Знаєте, от дуже хочеться, щоб до того часу, як Федько буде в школі вчити історію, написали хороші підручники. Адекватні, максимально обґрунтовані. Бо сьогодні дуже легко перехилити історію вже по інший бік правди... Хочеться підглядати в його підручники і самій довчати історію... Бо я коли вчилась у школі, то були перші роки Незалежності: старі радянські підручники вже повикидали, а нових ще не написали. Вчились по якихось методичках, якісь ксерокопії з рефератів студентів... ще якщо з Київською Руссю було більш-менш, потім був провал, далі - Гетьмани, про яких вчили переважно тілько прізвища і погано оцінювали їхні внески в розбудову України. Трохи пам'ятаю Визвольну Війну, за часів Хмельницького, але там наприкінці знову були проблеми з акцентами... і майже одразу переходили до Другої світової. Про революцію 1917 року згадували, звичайно, але ще самі вчителі не розуміли, що з того потрібно згадувати, а що ні.

М. Кундера: "Книга сміху і забуття"
"...- Если хотят ликвидировать народ, - говорил Гюбл,  -  у него прежде всего отнимают память. Уничтожают его книги, его культуру, его историю. И  кто-то  другой  напишет  для  него другие книги, навяжет другую  культуру  и  придумает  другую историю. Так постепенно народ начнет забывать, кто он и  кем был. Мир вокруг него забудет об этом еще намного раньше.
- А язык?
- А зачем кому-то у нас его отнимать? Он станет  просто фольклором и раньше или позже отомрет естественной смертью.
Было  ли  это  гиперболой,  продиктованной  бесконечной печалью?
Или правда, что  народ  не  способен  пересечь  пустыню организованного забвения и остаться живым?
Никто  из  нас  не  знает,   что   впереди.   Но   одно определенно: в минуты  ясновидения  чешский  народ  может  с близкого  расстояния  узреть  образ  своей  смерти.  Не  как реальность  и  даже  не  как  неотвратимое  будущее,  а  как совершенно конкретную возможность. Его смерть всегда рядом..."