Ранкові думки про приватність і самотність

"Знайди своїх старих друзів" - в метро реклама ще якоїсь соцальної мережі на кшталт Однокласніков. Старих друзів. Так і уявила хлопців з животами від пива і плєшками, фарбованих дівчат з короткими стрижками і золотими перснями на пальцях... Ой, ліпше коли друзі молоді, тоді їх й шукати не треба - вони завжди поруч, нехай не фізично, але ментально :)
(Доречі, кажуть, що в Однокласніках.ру є мій акаунт, але то не я, то якийсь бот. Не шукайте мене там.)

Якщо раніше легко було лишитись непоміченим, то тепер важко заховатись...
Усі ЖЖ, Вконтакти цьому аж ніяк не сприяють. Але там людина добровільно вирішує "засвітити" своє життя, а скільки є можливостей для мимовільного втручання...
"Прочь из моей головы!
Твой новый бойфренд пробил все пароли,
Вскрыл все твои ящики, прочитал мои письма к тебе
Ни *** себе! Ни *** себе!" (с) Сплин

На кожному кроці - маючи дома один комп на кількох користувачів (зі збереженими паролями доступу до поштових скриньок, асьок тощо) час від часу мимівільно влазиш у чиєсь приватне життя... А я не хочу, і справа тут зовсім не в якихось таємницях, просто в кожної людини повинен бути свій простір, захищений від усіх, бо це притаманно людині, кому бракує власного простору - тікають в пустелі.

Одного разу моя мобілочка глюконула і я позичила у Сьо його телефон, вставила свою картку, щоб зателефонувати, але мені випадково висвітився перелік останніх дзвінків Сьо. Мені стало якось незручно, за це ненавмисне підглядання. Зовсім не через те, що там були якісь "підозрілі" номери, а просто тому, що я звикла йому довіряти і залишати право на приватне життя, не відоме мені.
Так само в дитинстві я була впевнена, що мої батьки не порпатимуться у шухлядках мого столу і не читатимуть записничків. Мама, звичайно, могла поприбирати... Та що там, коли їхала на канікули з Києва, я навіть сподівалась, що мамка розбере завали на робочому столі, накопичені впроджовж навчального року :) Я знала, що мої таїни залишаться моїми.
Тому я ніколи не читала Феклушиних зошитів та якихось поодиноких аркушів, які час від часу зявлялись в різних куточках кімнати.
Тому я ніколи не буду читати Федькових приватних записів, чи підглядяти в його електронну пошту, фотоальбоми тощо. Батькам підглядання іноді дозволяє надолужити брак спілкування з власною дитиною... але це все не те.

У трьох кімнатах + кухні нас зараз мешкає шестеро, тому особистого простору бракує кожному. Мабуть тільки Федько ще цього не відчуває - бо не знає, як може бути інакше. Сьо немає місцинки, де б він міг пограти ввечері на гитарі, мені - де почитати книгу, щось записати, або просто посидіти наодинці із власними думками... От у Феклухи ще більш-менш, своя кімната, але ми все одно не даємо їй виспатись, бо прокидаємось значно раніше :) І шукаємо самоти кожен на свій смак: батько зранку до ночі - на роботі, Федька час від часу залишаємо в кімнаті погратись насамоті, намагаюсь так само іноді залишати Сьо на музику, але більше 15 хвилин йому різко випадає, яка ж то музика за 15 хв?... Для мене самотність настає в натовпі - зранку в транспорті: музика в навушниках, заплющені очі...
Але цього може бути цілком достатньо, якщо є порозуміння і визнання права кожного на приватне життя.