Патефон

E pur si muove!

Праска. Вечір

Unpredictable

Років в 17 мені прийшла в голову думка, що якби мені в 12-14 розказали, як я житиму далі – я б не повірила. Потім мене ця думка переслідувала довго, з різних приводів – за кермом КамАЗу, вперше на Меганомі, багато коли. „Че, якби мені хто на першому курсі сказав, що ти будеш моїм кумом – я б не повірила!”, „Сьо, якби мені хто в дитинстві сказав, що мого чоловіка зватимуть "Сірьожа" – я б не повірила!” І так на кожному кроці. Але… раніше оці віддалені періоди були довші – рахунок йшов на роки. А зараз усе змінилося. Ще весною я б не повірила, якби мені розказали як я проведу літо… А у вересні я б добре сумнівалася в тому, що мені могли б розказати про жовтень…
Словом, я вже не знаю чого від себе чекати в найближчому майбутньому :)
Будьте зі мною обережні :)

no response

Народ, я розумію, що коменти писати трохи напряжно :) але коменти до фоток мені дуже потрібні. А то як я вчитимусь, коли не маю реакції? Написали б хоч - "тю, якась фіґня"...
От зараз накидаю тут всякого... Подивимось що ви на те скажете (зловісний сміх за кадром)...
(Варіанти відповідей: "не сподобалась жодна" або "сподобалась оця і оця" ;))


А шо, братуха, тачка на ходу?

Абонентська скринька


Трійця


Perhaps


Ранкова газета


Сніданок


Потік


У справах


Мене мати породила коло сіяночок, тепер мені до роботи як до співаночок


Розмова в метро


Гонки по вертикалі


Серйозна розмова

Брутто

___
* Брутто - вага товару разом з упаковкою

27 :)

Дводенне святкування дня народження.
27 кулькок з 27 побажаннями :)
27 саморобних цукерок
3 в кубі, в скляному кубі парафінова "3" :) Рожевий їжачок
2 бублики - 27...2+7=9=3*3... дзеркальне відображення...8, а вісім це "о" і "о" :)
Олені, олені, олені...
27 желейних ведмедиків...
Че у ніжнорожевій сорочці :)
Книги, книги, книги...
Гумові чоботи, каподастр, стара праска і сторовинна ікона.
І ще купа всього :) Хоч подарунки і не головна, але дуже приємна річ ;)

27

А головне - люди. Такі цікаві. Такі різні...
27 гостей - ненавмисно :)
Вибачте, якщо кому не припало вдосталь уваги в цей вечір, мені було дуже приємно бачити кожного з вас!
Просидіти весь вечір, всю ніч, проговорити, поспівати. "Реверберировал, реверберировал, да не выреверберировал..." - написати значно легше ніж вимовити ;) Трохи повиясняти стосунки - ну зате ніхто не скаже, що обійшлося без шкандалю ;) Когось відпустити додому, когось не відпустити. Напитись мате, так щоб терпнули ясна.
О третій ночі говорити про Катамадзе, 2 аккорди Федорова, джаз... О п'ятій - вже вчитися зав'язувати арафатки. О сьомій - грати в бірюльки... :)
А зранку піти погуляти в парку на жовтневому, ще яскравому сонці.
Це був дуже хороший день народження, дякую всім вам, що зробили його таким!

Старий альбом

Якось мені до рук потрапив альбом старих фотографій Києва... Ось він:

Старий Київ

Правильність підписів, щиро кажучи, не перевіряла. Якщо помітите якісь неточності - маякніть.

Байковий цвинтар

Обійми

Дерева як люди - одні достатньоо сильні, щоб зламати зовнішні огорожі і рости вільно, а інші - вживаються в свої паркани, кордони і живуть з ними, поступово вбираючи їх у себе... І згодом ці огорожі стають їх невід'ємною частиною...


...підстав другу щоку

Пенсія

27

27
У двійковій системі – 11011.
Хімічний елемент – кобальт.
В житті тільки раз буває 27 років… В когось тільки 27 і буває, як от у Моррісона, Хендрікса, Джоплін, Кобейна, Лєрмонтова…
27 – дев’ять раз по три, три по дев’ять. Тридев’яте царство…

…Мене звуть Васька. Мені 27 років. Я алкоголік… Ой ні… В мене черговий перехідний вік… :)

Словом, хто ще не в курсі, хоч я і не запрошую на свій день народження, зазвичай це роблять інші… Але на цей раз відходжу від правил ;)
Починаємо в суботу, 18-го жовтня :) Закінчити сподіваємось у неділю ;)
Кількість гостей не уявляю навіть приблизно, то може маякніть – хто зможе прийти, а хто ні (довідку про поважну причину надати в канцелярію – Фьоклі).
Обов’язкова умова – обіграти цифру 27. У кого забракне нумерологічної фантазії – приходить в рожевому одязі :))) При вході – фейс-контроль ;) (посада поки що вакантна)

Львівські фотки

Хочеться кожну фотку вивішувати окремим постом, але розумію, що це знущання :) Тому ось, іще частинка Львова:

Підворіття


Прямі доріжки

Тристулковий будиночок

Погляд в простір

Сонячне віконечко

Кленовий листочок
Далі буде...

Радник

Amigos

 «Рано чи пізно всі кидають своїх друзів…»
Чогось захотілось поговорити про це. В мене так складалося в житті, що в цьому питанні опинялась по різні боки барикад... В дитинстві, як правило, тягне саме в ту компанію, де тебе не дуже чекають. До старших, наприклад. Там весь час почуваєшся зайвим, але продовжуєш ходити, проситися гратися з ними. Бо там дійсно цікаво, а шукати цікавості в собі ще не вмієш. Компанії в дитинстві не стабільні, а так – ситуативні. Кого випустили на вулицю, з тим і граєш.
Десь тільки посередині школи, класі в сьомому-восьмому, мабуть, для мене почалося розділення за зацікавленнями, перші обміни музикою, перші перегляди фільмів. Зараз це значно доступніше, тому, ймовірно, приходить раніше. А тоді – ну де було слухати ту музику, коли навіть не було магнітофону, що вже казати про відео…
Але то було давно.
Найбільш яскраве відчуття «моя компанія» було в мене в ліцеї і певний час після нього. Перше відчуття «друзі» усвідомилось саме тоді. Спільні читання, співання, розпивання… Свічки, гитара. Ранковий обмін з вечора написаними оповіданнями, віршами. Проводжання додому, розмови про сенс життя… Листи.
Кілька разів на тижні збирались, переважно у мене вдома. Чай, гарячі бутерброди, пиво, млинці з яблуками :) Іноді вино. Потім ще у Літвінова, але в нього більше щось святкували, а в мене так – посиденькували. Коли більшість з наших вчились в КПІ, в мене пари закінчувались раніше і я часто-часто їздила до них. Можна було після цілого дня спілкування ще три години проговорити по телефону :) І так тривало кілька років.
Але все змінювалось, з’являлись нові зацікавлення. Якийсь час мені вдавалося все це поєднувати – з Ігрушкою, з самотніми прогулянками містом, якимись іншими моїми заморочками… Але потім в мене з’явилась Вертикаль, яка просто поглинула увесь мій час – четвергові зібрання , концерти фестивалі, посиденьки на Русанівці, Лепсе… Просто як у прірву. І мені стало бракувати часу на звичайні посиденьки нашої компанії у мене вдома. Відмовитись від Вертикалі я не могла, бо там відчувала, що для мене це джерело якогось особистісного зростання, спілкування з цікавими людьми, інфекційне захворювання на вірші – коли перебуваєш в середовищі, де всі пишуть, то й власні вірші ллються рікою, якийсь неперервний креатив – згадати хоча б написання сценаріїв для концертів, підтримання сайту – як мотивація вивчити Dreamweaver… багато чого.
І почастіли непорозуміння з тою моєю компанією – дрібненькі, через нестачу часу. Як було продовжувати збиратись у мене, коли мене немає вдома? От і виходить, що ми всі колись кидаємо своїх друзів. Тягнемось до чогось нового…
Єдине, що втішає, що з багатьма моїх друзів з тої першої ще ліцейської компанії, я й зараз спілкуюся, нехай не щодня, а пару разів на рік, але все одно, вони мені лишились друзями, я це відчуваю :) І з кожної наступної компанії – Ігрушки, університету, Вертикалі – найкращі люди залишаються. Назавжди залишаються зі мною, нехай ми й не завжди бачимось… Кожний з них чомусь навчив мене, щось змінив, без них я не була б такою, якою є. Мені прикро, якщо хтось із друзів колись почувався покинутим, пробачте мені ці слабкості – невміння встояти перед спокусою чимось новим… І дякую вам, що ви трапились в моєму житті і залишаєтесь зі мною!
Знову говорю прописні істини. fekla_fekla он теж колись давно про свою подругу казала: «От мені з нею цікаво спілкуватись, так само, як їй – з отими іншими чуваками, тому в неї більше часу на них, а не на мене». А потім сама не раз опинялась у зворотній ситуації ;)
Ну і ще класична ситуація – «Нас на бабу променял» – коли твій друг закохується і просто втрачає голову. Його немає для тебе ні вдень, ні вночі :) Але це трохи вгамовується з часом, якщо друг терплячий :)

Ну ось. Сьогодні в мене день дружби :) І миру мир!

P.S.: Якщо це читає хтось із безпосередніх учасників – виправляйте, якщо де набрехала :) Пам’ять – надто суб’єктивна річ ;)

Оптичне явище

В мене колись було одне з ранніх оповіданнячок... дуже депресивне, звичайно. Про те, що діти в недалекому майбутньому прочитали в книжечці про веселку і не могли зрозуміти що це таке, просили дорослих показати, а не було як - природа загублена, суцільний індастріал і екологічна катастрофа. Щось таке.
Як і багато в чому тоді, помилялась... :) Ось вона, веселка для дітей асфальту:

Фізика форева!

Незвично

Коли вдома людей вдвічі менше, ніж звичайно, це майже порожньо. Можна тихенько сидіти і серед білого дня роздивлятись фотографії і ніхто не турбує, майже насамоті. Коли в домі третій день поспіль чисто - значить немає кому розкидати речі. Коли з вчорашньої вечері лишишось на сніданок - це значить свої роз'їхались, а гості не прийшли або не лишились на вечерю. Це дуже дивне відчуття :)
Я відчиняю вікна і запускаю в дім осінній ранковий холод. І вигадую різні цікаві плани на недалеке майбутнє. І намагаюсь вигадати щось цікаве, що можна було б втнути вже за тиждень. Але в голові тільки прозорість жовтневого повітря :) І холодні пальці. І олівець в руці :)

Каштани, каштани...

Вже вітер осінній дме,
а вона зелена,
шкаралупка каштану.

(с) Мацуо Басьо

П'ятнадцятий камінь саду Рьоандзі

Хто за осіннім вітром мандрував,
спав простонеба, той
збагнути може мої пісні

(с) Мацуо Басьо

...

Дуже сумно.
Просто дуже сумно...
За кожний новий досвід розплачуєшся кавалочком власного серця... відриваєш шмат, виливаєш слізьми... посміхаєшся далі - тепер маєш і такий досвід... Тільки пізно ввечері відчуваєш порожнечу, на місці де нещодавно було серце... Доторкаєшся до рваних країв - ще щось лишилося... І не вмираєш... а просто сумно...

Конфлікт поколінь або про те, як я на Федька ледь не образилась

Прибираю на кухні. По тєлєку фоном іде канал Ностальгія. Крутять збірний концерт: Чиж "Полонез", Чайф "Не спеши ты нас хоронить", Наутилус "Я хочу быть с тобой"...
Федько підійшов. Постояв, послухав... Каже: "Тю, дурна якась пісня..."
Ех, Фєдій-Фєдій...

Песик ;)

Дощ над цвинтарем

Львів. Тут і тепер

Львів. Зустрітись в жовтні.
Каштани, каштани...
Містичні збіги, невипадкові зустрічі...
Каву пити, п'яніти від неї, дарувати...
Сидіти у парках і кав'ярнях з нотатничком і шурхотіти олівцем. Впотай знимкувати світ навколо.
Бути вільною. Бути іншою. Бути собою.
Тут і зараз. Неможливе раніше і малоймовірне потім.

Львів, що настільки перевершив очікування, що досі не віриться...
Погода, що підлаштовувалась під настрій. Люди, які з'явлались саме тоді, коли було потрібно :)
Мій Львів :)

Гілочки

Будячки. No. 1