The Large Hadron Collider

Перший кінець світу я пережила у 1994 році. Вже не пам’ятаю хто його обіцяв, але всі всерйоз чекали. Ми всім класом пішли прогулювати уроки і все чекали коли небо звалиться на землю…
З тих пір я вірю тільки в один кінець світу, який настане колись. Тільки для мене. Раптом (нещасний випадок) або довгоочікувано (старість, тяжка хвороба), але настане.
Ну добре, якщо цей день останній, чи передостанній… Що маю?
Хочеться почати з головного, але як зрозуміти що головне…

Друзів маю – щирих, справжніх, яким можна серед ночі зателефонувати і прийдуть… можу назвати на імена. Знайомців цікавих багато, деякі з часом можуть перейти у друзі. Ворогів, здається, також є… хоча це слизьке питання. Думаю, багатьох дратує „дєвочка-без-проблєм”…

Сім’я в мене хороша. Звісно, зі своїми прибабахами, але ж вони є в кожній сім’ї.

Спершу моєю сім’єю були тільки батьки. Точніше – батько і мати, бо з кожним з них я спілкуюсь по-різному. З батьком – про роботу, професійну діяльність. З мамкою – переважно про людей і стосунки між ними. З дитинства мамка з моїх слів знала всіх моїх друзів, більшість знає особисто.

Потім з’явилась сестра, Феклуша, тобто тоді вона ще не була Феклушею але тепер я сприймаю її тільки так. З тих пір я стала старшою, завжди мала собі компанію. Потім на якийсь час ми розминулись в зацікавленнях, але тепер знову зійшлися. І мені це дуже приємно, тому що з нею цікаво. Час від часу ми ходимо з нею гуляти в місто, на променад :)

Але потім в моєму житті з’явився Сьо. Мені складно про нього щось говорити, тим більше писати. Тому що я вже не до кінця усвідомлюю де закінчуюсь я і починається він. Він з дитинства хотів робити іграшки і він їх робить. Він грається. Мені подобається його ставлення до життя – не зважати на дрібниці і цінувати важливе, мені цікаво з ним, він багато чому навчив мене. Особливо у ставленні до людей. Він не дозволяє мені зупинитись. Іноді ми „выпьем хересу и потолкуем” :) Якби мені треба було винести з оточеного облогою міста найцінніше – я б винесла Сьо.

В мене є Федько. Хоча мені якось дивно це так казати. Бо цей хлопчик від самого народження дуже самостійний. „Сам по себе мальчик, свой собственный”, може справді справа у імені. Його характер так само помітний з перших місяців, до нього складно застосовувати слово „виховання”, бо все це полягає тільки в тому, що я просто трохи намагаюсь його чомусь навчити, але він сам вирішує що із цим робити. Мені дуже цікаво яким він виросте.

В мене є мій дім. Ми всі живемо разом – шестеро душ на три кімнати. Нам не тісно, бо ми не сваримось. Але кожному хочеться мати закуточок, де можна побути самому. Тому ми іноді заговорюємо про те, що треба будувати собі хату. Але поки що далі мрій це не зрушилось. Мені дуже подобається, коли до мене приходять друзі. Особливо, коли це не заплановано: „А пішли до мене в гості! – А пішли!”. Дуже люблю, коли до мене на день народження друзі приходять без запрошення.

Мені подобається моя робота. Так, як казав Гоша з одного відомого фільму „За то, что когда я туда прихожу, там начинает вертеться то, что без меня не вертелось”.

Ще в мене є уривки творчості – купка віршів, трошки гітари, трошки малювання, декупажу і декору (зовсім трошки, тут мені до Феклуши не дотягтися), трошки шиття-вишивання, ось ще трошки спробувати фотографію. Взагалі – отак воно ї є – всього потрошку, нічого конкретного :) Але щось тай й має бути…

Що я ще маю – подорожі. Маю завдяки Сьо, він показав мені море, гори, він дав відчути трасу. З тих пір я не боюся опинитись у незнайомому місці сама й без грошей. З тих пір я взагалі мало чого боюся. Звісно, я встигла побачити не багато, але я змогла багато чого відчути. Тільки завжди хочеться більше – ще стільки місцинок куди варто потрапити!
Дуже хочеться кудись поїхати на веліках, на декілька днів, але це так, поки що теорії, бо хочеться і з малим, але неясно поки що як...

Оце все згадується, коли думаю про останній день життя, але є ще щось, важливе, але таке про яке складно говорити, складно формулювати, та я спробую…

Я свого часу займалась когенераційними установками. Це будь-які установки для виробництва електроенергії – наприклад дизельні міні-електростанції, але в яких і теплова енергія, що утворюється також на пропадає, а її використовують, наприклад, для опалення.
То в людей так само.
Всі люди різні, всі думають по-різному, відчувають по-різному, по-різному люблять, по-різному не люблять… Одні тримають в собі, другі – виносять назовні. Одним хочеться тепла, а інші згорають не в змозі поділитися тим теплом, що мають…
Як хочеться бути такою когенераційною установкою – виробляти свої кіловати енергії, а надлишок тепла не скидати у космос, а віддавати тим, кому це потрібно… Адже, як правило, потрібно віддавати не так багато. Зрештою, просто не треба бути байдужим. Іноді достатньо просто поговорити, щоб відігріти. Буває, що треба більше. Так мені сподобалось як у Вєллєра про майора Звягіна – де він допомагає іншим зрушити з місця, змінити себе і своє життя, буває іноді людина сама усвідомлює, що треба щось змінити, але що саме – зсередини не видно або бракує рішучості. Головне тільки не покинути на півдорозі… Тому що „мы в ответе за тех кого приручили”. Звісно, слово не зовсім те, але коли ти береш на себе частинку відповідальності за чиюсь долю, ти вже не маєш права покинути…

І ще кілька історій про останній день…
В мене був однокласник. Андрій. Тихий, спокійний хлопчик, добре вчився. Дуже сором’язливий. Скільки років ми вчились разом, я майже з ним не розмовляла – мені просто було не до того, була ж іще купа знайомців. Я тоді ще була зовсім дурна, в око часто впадали яскраві особистості, а замкнених і тихих я тоді ще не вміла розговорити. Це тільки потім зрозуміла, що за зовнішньою яскравістю (та яскравою зовнішністю :)) може бути така порожнеча, що прямо засмоктуватиме своїм вакуумом, проте тихий і замкнений світ може бути таким безкраїм… Все. Після 9-го класу я пішла зі школи, а у 18 років Андрій помер. Раптово, випадково. Ми з ним провчились разом в одному класі 5 років, але я не пам’ятаю жодного разу, щоб ми з ним говорили…
А з Федьком в садочок ходить одна дівчинка, ми якось розговорились з її мамою… В дівчинки мав би бути старший брат, десь мого віку, але в 15 років він помер. (Майже так само як Андрій – впав, забив спину, лікарі сказали „Грійте!”, а через кілька місяців хлопця не стало). В жінки було двоє синів і старший помер в 15 років, то коли вона дізналась, що вагітна, вирішила залишити дитину, хоча їй було вже добре за 40, і народила дівчинку…

Я не боюсь смерті. Навіть якщо завтра. „Жизнь прожита не зря”, хоча я знаю, що багато ще можу зробити в цьому житті, в мене ще достатньо тепла, аби роздавати його жменями :) А коли роздаєш, воно повертається з лихвою… Я боюсь тільки дожити до того часу, коли можу пошкодувати, що досі не померла…