Amigos

 «Рано чи пізно всі кидають своїх друзів…»
Чогось захотілось поговорити про це. В мене так складалося в житті, що в цьому питанні опинялась по різні боки барикад... В дитинстві, як правило, тягне саме в ту компанію, де тебе не дуже чекають. До старших, наприклад. Там весь час почуваєшся зайвим, але продовжуєш ходити, проситися гратися з ними. Бо там дійсно цікаво, а шукати цікавості в собі ще не вмієш. Компанії в дитинстві не стабільні, а так – ситуативні. Кого випустили на вулицю, з тим і граєш.
Десь тільки посередині школи, класі в сьомому-восьмому, мабуть, для мене почалося розділення за зацікавленнями, перші обміни музикою, перші перегляди фільмів. Зараз це значно доступніше, тому, ймовірно, приходить раніше. А тоді – ну де було слухати ту музику, коли навіть не було магнітофону, що вже казати про відео…
Але то було давно.
Найбільш яскраве відчуття «моя компанія» було в мене в ліцеї і певний час після нього. Перше відчуття «друзі» усвідомилось саме тоді. Спільні читання, співання, розпивання… Свічки, гитара. Ранковий обмін з вечора написаними оповіданнями, віршами. Проводжання додому, розмови про сенс життя… Листи.
Кілька разів на тижні збирались, переважно у мене вдома. Чай, гарячі бутерброди, пиво, млинці з яблуками :) Іноді вино. Потім ще у Літвінова, але в нього більше щось святкували, а в мене так – посиденькували. Коли більшість з наших вчились в КПІ, в мене пари закінчувались раніше і я часто-часто їздила до них. Можна було після цілого дня спілкування ще три години проговорити по телефону :) І так тривало кілька років.
Але все змінювалось, з’являлись нові зацікавлення. Якийсь час мені вдавалося все це поєднувати – з Ігрушкою, з самотніми прогулянками містом, якимись іншими моїми заморочками… Але потім в мене з’явилась Вертикаль, яка просто поглинула увесь мій час – четвергові зібрання , концерти фестивалі, посиденьки на Русанівці, Лепсе… Просто як у прірву. І мені стало бракувати часу на звичайні посиденьки нашої компанії у мене вдома. Відмовитись від Вертикалі я не могла, бо там відчувала, що для мене це джерело якогось особистісного зростання, спілкування з цікавими людьми, інфекційне захворювання на вірші – коли перебуваєш в середовищі, де всі пишуть, то й власні вірші ллються рікою, якийсь неперервний креатив – згадати хоча б написання сценаріїв для концертів, підтримання сайту – як мотивація вивчити Dreamweaver… багато чого.
І почастіли непорозуміння з тою моєю компанією – дрібненькі, через нестачу часу. Як було продовжувати збиратись у мене, коли мене немає вдома? От і виходить, що ми всі колись кидаємо своїх друзів. Тягнемось до чогось нового…
Єдине, що втішає, що з багатьма моїх друзів з тої першої ще ліцейської компанії, я й зараз спілкуюся, нехай не щодня, а пару разів на рік, але все одно, вони мені лишились друзями, я це відчуваю :) І з кожної наступної компанії – Ігрушки, університету, Вертикалі – найкращі люди залишаються. Назавжди залишаються зі мною, нехай ми й не завжди бачимось… Кожний з них чомусь навчив мене, щось змінив, без них я не була б такою, якою є. Мені прикро, якщо хтось із друзів колись почувався покинутим, пробачте мені ці слабкості – невміння встояти перед спокусою чимось новим… І дякую вам, що ви трапились в моєму житті і залишаєтесь зі мною!
Знову говорю прописні істини. fekla_fekla он теж колись давно про свою подругу казала: «От мені з нею цікаво спілкуватись, так само, як їй – з отими іншими чуваками, тому в неї більше часу на них, а не на мене». А потім сама не раз опинялась у зворотній ситуації ;)
Ну і ще класична ситуація – «Нас на бабу променял» – коли твій друг закохується і просто втрачає голову. Його немає для тебе ні вдень, ні вночі :) Але це трохи вгамовується з часом, якщо друг терплячий :)

Ну ось. Сьогодні в мене день дружби :) І миру мир!

P.S.: Якщо це читає хтось із безпосередніх учасників – виправляйте, якщо де набрехала :) Пам’ять – надто суб’єктивна річ ;)