Про свободу

(Коли думала як назвати цей пост, зрозуміла про що він, хоча це слово в тексті зустрічається всього один раз. Але так і є. Все, що нижче, має прямий стосунок до свободи).

Коли Федько навчився в садочку плавати в басейні, зовсім без нашої участі, ми з Сьо були приємно вражені. Довго не обговорювали, але якесь внутрішнє формулювання було приблизно таке: «Дивись, в нього вже є такі значні справи, які він робить без нас». І сприймалося як перша сходинка дорослості. Федькові тоді було 4 роки.


Далі – про «але».

Останній рік в садочку мені дався якось важко. Федько завжди ходив туди добре, від першого тижня і до останнього, в нього там були друзі і ніколи не було такого, щоб я його змушувала йти в садочок. Проте я бачила зміни. Я тут не буду казати про привнесений суржик і про насаджування позиції «я все знаю». Про інше. Коли в нас почався сезон перших конфліктів – дрібних, побутових вередів, я називала це «кризою 5 років», але тепер розумію, що то скоріш була криза старшої садочкової групи. Дітки підросли, в них змінились ігри, почала вибудовуватись ота соціалізація, про яку всі багато говорять.
Немає нічого поганого в спілкуванні з однолітками, але повинна бути людина, з якою можна порадитись щодо складних ситуацій. А вже на рівні садочку ситуації бувають ой які різні – від заохочення стукачизмів до дружіння проти когось. І виходити з таких ситуацій їх вчать вихователі. Вчать на свій власний розсуд, який, як виявилось, діаметрально розходиться з моїм. Те, що є зручним для соціальної системи типу «садочок», частенько не прийнятне для моїх дітей, якими я їх знаю.
І ось, дитина потрапляє в певну неоднозначну ситуацію – наприклад, поступитись дівчинці, бо вона дівчинка, чи зробити так, як відчуває внутрішній голос, почуття справедливості чи власної гідності. Вихователька неодмінно скаже поступитись дівчинці. Бо це класична схема, прийнята в нашій культурі у вихованні. Питання не в тому – правильно це чи ні, а в тому, що ситуації бувають різні, а вихователька, швидше за все, не буде копатись у кожної дитини у внутрішніх конфліктах – в неї є готове кліше. Так дитина отримує досвід і в наступній такій ситуації вже не задумуватиметься про вихід, а зробить згідно з досвідом. А якщо він хибний? Може, звісно, і досвід батьків виявитись хибним, але так хоча б збережеться індивідуальний підхід до питання.
Я не збираюсь обмежувати дітям спілкування, чи ховати їх від світу. Мені просто здається, що важливо бути поруч, щоб їм було до кого звернутись по пораду в оцьому періоді соціалізації. Чому те, що батьки мають навчити дитину їсти, ходити на горщик – є зрозумілим, а вчитись спілкуванню вони мають самі, під наглядом чужої людини?
Мені зараз дуже цікаво водити Федька на айкібудо. Він тренується з хлопцями років по 9-10 (а Федькові – лише виповниться 6), там вже розвинуті різні соціальні ролі – є лідери, є одиночки. Він добре влився в групу, після тренування частенько проситься погуляти ще з друзями на вулиці.
Якось була смішна ситуація. Ми отак лишились гуляти – Федько, два його 9-річні друга і ми з Васильком. Пішли на майданчик, куди саме привезли купу свіженького піску. Я дістала Василькові лопатки-пасочки. Федько зрадів кричить: «О, пасочки! Дивіться, хлопці, давайте грати!». Хлопці скептично: «Ти що, маленький?...». Не пройшло і 3 хвилин, як усі разом греблися у тому піску – бурили свердловини і тунелі, будували магістралі :) Зараз діти дуже рано втрачають дитинство – багато дорослих атрибутів і дитиною бути якось не комільфо. Але ж що робити з дитиною в собі? І от вони вчаться заштовхувати її все глибше і глибше. Щиро кажучи, я погано пам’ятаю себе в 9 років. Але думаю в той час я не зрозуміла б і третини жартів сучасних дітей. З трьох розказаних хлопцями анекдотів один був про «потрахатись», другий про «ну а дружба начинается с бутылки», а потім вони мені показувати на мобілці «смішний» ролик про те, як з бодуна йти на роботу. Але це не проблема цих дітей – вони дуже цікаві, толкові хлопці. Просто вони живуть в такому світі. І це наша проблема, що цей світ став таким, в якому дітям не лишається права бути дітьми.
Так от, я про що. Я хочу, щоб мої діти були дітьми, щоб в них були друзі, з якими їм буде цікаво, але в той же час, я хочу щоб вони вміли спілкуватися. Я хочу бути поряд, щоб вчасно пояснити оте «потрахаться» перед тим, як це йому пояснять більш «досвідчені» хлопці або нагримає вчителька за те, що він про «таке» питає. І моє щастя, що він поки що мене питає.
Дивовижно, що люди жаліються, коли не розуміють своїх 12…14-тирічних дітей. Порозуміння починає втрачатись значно раніше, років з 5 так точно. Просто деякий час дорослим вдається цього не помічати.
Зараз я забрала Федька з садочка, не дочікуючись випускного. І дуже рада з того. По-перше, в мене з’явилась купа вільного часу – мені не треба підгадувати Васильків сон так, щоб встигнути забрати Федька з садочка. Коли братики граються разом – я встигаю переробити усі хатні справи. Ввечері можна Федька не заганяти в ліжко за будь-яку ціну, бо я знаю, що він своє доспить зранку, якщо треба. І ще казкова можливість – забути про будильник :)
Конфлікти в нас, звісно, ще трапляються, але зазвичай вони полягають в тому, що Федько намагається визначити межі дозволеного. «Цікаво, якщо я ще півгодини посиджу не перевдягаючись, мене вже приб’ють чи ще ні?» :)
Тож… сучасний світ, ритм життя, робота, особисті інтереси. Велика спокуса запустити дитину у таке ж коло – щоб в нього були справи і особисті інтереси (садочок, школа, «продльонка», гуртки), а собі отримати вільний день. Але треба усвідомлювати, що якщо бачиш свою дитину 2 години ввечері перед сном, то за свою уявну свободу розплачуєшся неминучим і незворотним віддаленням і втратою порозуміння з рідною і дорогою тобі людиною.